КОБ, КОБИ́

КОБ, КОБИ́, діал. 1. спол. Якби, коли б (див. коли2 2). Ой коби я зозуленька, щоб я крильця мала, Я ж би тую Україну кругом облітала (Чуб., V, 1874, 5); Ой, пішла б я на музики, Коб дав батько п’ятака (Барв., Опов.., 1902, 445); — Коб знав, що за гості, знав би, як частувати (Коз., Зол. грамота, 1939, 78). 2. спол. Аби (у 1 знач.), тільки б. Коби зуби, то хліб буде (Сл. Гр.); За роботою діло не стало, коби здоров’я, а воно в останні дні взяло та й схибило трохи (Л. Укр., V, 1956, 423). 3. у знач. част. Коли б (див. коли́1 4), хоч би. [Килина:] Коб ярмарок хутчій — куплю начиння (Л. Укр., III, 1952, 234); Коб швидше вже той Новий рік наставав! (Вишня, II, 1956, 37). Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 200.